Мене евакуювали в останній машині. Небезпечно. Дуже сильно трясе. Із правої кишені випала вервиця. Побратим підняв її зі словами: «То, напевно, вона тобі життя і врятувала». Протягом дня на фронті за першої нагоди я молився. Молитовник чи вервиця. Навіть у часі великої небезпеки. Я розумів, що може бути пошкодження, навіть втрата життя. Розумів, що кожна зустріч із рідними, побратимами може стати останньою. Але ніколи нікому не казав «прощавай». А тільки «до зустрічі». І коли ми з побратимами поверталися з надзвичайно важких завдань і бачили, що всі живі, здорові й цілі, то дякували Богові і розуміли, що це Його милість, що це Він нас уберіг.
Коли мені було три з половиною роки, відбулося перепоховання Йосифа Сліпого. Ми з бабусею були там, стояли в довжелезній черзі. Я був слухняний, не плакав. А коли поверталися додому автобусом, бабці питали мене: «Хлопчику, де ти був?». А я відповідав: «У гостях у Патріарха».
Так життя і тримало мене біля Йосифа Сліпого. УКУ, Рим. На студіях у Римі вчився у тому ж закладі, що й він. Жив у тій колегії, де він. Докторат писав про нашу Церкву в Парагваї, де він також бував. Я відчуваю, як Йосиф Сліпий супроводжує мене все життя. І попри розчарування, іноді відчай, я завжди відчуваю його підтримку.
У 2012 році я приїхав до Італії на студії. Інша мова, інша культура, інші традиції. Я покинув Батьківщину, родину, друзів. Це був серйозний вихід із зони комфорту. Але Бог дав мені там добрих людей, вихователів, професорів. Саме в Римі я взявся продовжувати свої праці, які писав ще в університеті. Мене дуже тягнуло писати про Південну Америку. Досліджувати нашу Церкву в Аргентині, Бразилії. Шукав матеріали. Найбільше заглибився у візит Йосифа Сліпого до Парагваю. Тому навіть зараз, після поранення, тут, у лікарні, коли мене запитують, що принести почитати, я завжди прошу матеріали про Йосифа Сліпого. Патріарх, каторжник, що пережив 18 років радянських таборів! Інтелігент і велетень духу. Він писав роботи в абсолютно нелюдських умовах! Там, де важко було навіть людську подобу зберегти. І коли Сліпий вийшов у вільний світ, усі були здивовані! 71-річний дідусь після 18 років каторги. Хіба може він щось зробити? Хіба що в монастир піти. Але Йосиф Сліпий зробив багато. Ще 21 рік після звільнення він був найвідомішим українцем у світі, голосом вільної України. Він говорив про Україну всюди! Йшов до представників різних урядів, президентів, королів, послів. Він говорив, що легко нам було би любити Україну, якби вона була сильною! Але зараз нам треба її любити, щоб вона стала такою. Також він наголошував, що зло довго тривати не може. Тому сьогодні нам треба вірити в це і працювати за його прикладом.
У темні часи особливо видно світлих людей. Зараз біля мене чудові люди, з якими я вчуся заново ходити, робити те, що раніше робив мимовільно. Це — дуже тяжка праця, вихід із зони комфорту. А щоби вийти із зони комфорту, таки треба трохи відваги. Я, до речі, зафільмував свій новий перший крок. Невпевнений, неточний, але мій. Це — складний і довгий процес. Після ампутації я довго відчував фантомні болі. Це коли болять частини тіла, яких уже немає. Боліло настільки, що хоч на стелю лізь! І мене рятували книги. Хоч відволікає… А ось інтернет — навпаки. Соцмережі, відео — лише посилювали болі. Тому волонтери мені приносили багато книжок. Особливо допомагали листи Любомира Гузара до матері. Ну, і та книга, яку сам пишу (усміхається). Також музика! У лікарні існує жарт, що від фантомних болей допомагають погані артисти — за їхнім жахливим співом не чути власного болю.
Це все реабілітація, дуже довга, непроста! Але я знаю свою мету! З кожним днем починаю ходити, трошки довше, довше. І я був такий щасливий, коли нарешті відчув, що сам можу встати, підійти до когось або узяти, що треба. Ось нещодавно одного з моїх гостей я зустрів на ногах. Так, я опинився у складній ситуації, але це не означає, що закриваюся від усіх! Звісно, як раніше я вже не буду, — буду кращою версією себе.
Дуже добре, що Церква зараз впроваджує стратегію зцілення ран війни. Робляться перші впевнені кроки. Задіяно дуже багато кваліфікованих людей, йде потужний обмін досвідом. Плоди тої праці зростатимуть і про це потрібно говорити всюди, щоб люди знали, до кого можна звернутися за потреби. Після фронту людина потребує підґрунтя, основи, праці, професії. Адаптації до соціально життя. Також і цивільним варто навчитися жити поруч із військовими. Як виявити повагу до захисника, коли розминаєшся з ним на вулиці? Поклади руку на серце на знак подяки або просто скажи «дякую».
І буде синергія, спільний дух між тими, хто повернеться, і тими, хто тут є. Буде пам’ять про тих, хто помер заради нашого життя.
Марта Синовіцька
Департамент інформації УГКЦ
Фото: Олександр Савранський
